Цьогоріч Всеукраїнська гуморина “Лауреат Нобельської премії” відбудеться 26 липня — раніше на місяць звичних термінів.

До того ж дійство майже ювілейне — проводиться вже вп’яте. Очікується, що коло учасників і гостей розшириться. Адже одні лише гумористи з’їдуться з Києва, Тернополя, Луцька, Рівного, Івано-Франківська тощо. Десятки, а то й сотні престижних іномарок, “бусів”, автобусів прямуватимуть до Нобеля з Рівного через Зарічне, з Волині — через Любешів, долаючи десятки кілометрів булижного шосе, яке за традицією і без гумору проклинає кожен водій, котрий його долає...

Відстань від Зарічного до Нобеля — рівно 40 км. Із них 32 км — булижне, грубо колоте покриття. Місцеві шляховики все літо латають на цьому відрізку найбільші вибоїни, кидаючи туди відро-друге дрібного щебеню чи жменю-другу асфальтної суміші. Однак загальна картина від цього не поліпшується.

Не під силу щось змінити і місцевому гумористу, незмінному першому заступнику голови оргкомітету гуморини, а також десятиліттями незмінному керівнику Зарічненського райавтодору Роману Демчуку. На покриття дороги асфальтом потрібні величезні кошти. І хоча в планах соціально-економічного розвитку району щороку передбачається прокласти то п’ять, то сім кілометрів асфальту в бік Білорусі — на практиці нічого не змінюється. Хоча, започатковуючи цей захід, місцева влада розраховувала на те, що проїдуть поважні гості по цій дорозі, побачать, оцінять ситуацію і допоможуть. Надії не справдились. Їздять високі гості, везуть вантажівками міні-яхти, потужні баркаси з моторами, аби з вітерцем промчатись по озеру, а до дороги їм байдуже.

Винятком можна вважати лише 2005 рік. Побувавши на святі в Нобелі, тодішні керівники області (Червоній і Василишин) дали слово розпочати прокладання асфальту, аби за два-три роки завершити ці роботи не лише до кордону з Білоруссю, а й до самого Нобеля. І вже за два осінніх місяці того року було прокладено півтора кілометра асфальту і ще на таку відстань завезено щебеню. Варто нагадати, що роботи з асфальтового покриття цієї ділянки були припинені 15 років перед тим. Промайнули 2006-й і 2007 роки, на завершенні й нинішній, 2008-й, а жодного метра асфальту більше не прокладено. Тому й залишається бути нам песимістами і чекати нових 15 років, десь аж до 2020 року. Може, тоді знову поміняється влада і сприйме близько до серця проблеми зарічненців, аби нам не було соромно перед всією Україною і зарубіжжям за таку безпорадність?